Тени забытых предков (Тіні забутих предків, 1965) Баллада о бомбере (Украина, Россия, 2011) Мультсериал «Казаки» (Украина, 1967-1995) За двумя зайцами (1961) Битва за Севастополь (Незламна, 2015) Влюбленные в Киев (Украина, 2011) Белая гвардия (2011). Телесериал по одноимённому роману Михаила Булгакова Богдан Хмельницкий (1941) Матч (Украина-Россия, 2012)


Тотальне мудацтво. Кіноальманах «Мудаки. Арабески» показав українцям їхнє реальне життя

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезд5 звезд6 звезд7 звезд8 звезд9 звезд10 звезд (голосов: 2, средний балл: 7,00)

Дата: 26.11.2010 Автор: Рубрики: MADE IN UKRAINE, Все фильмы, Рецензии, Экспертиза Метки: , , Версия для печати

Кіноальманах «Мудаки. Арабески»

Коли іспанський філософ Ортега-і-Ґасет попереджав про небезпеку бунту мас, він навіть гадки не мав, що ці маси переможуть та загонять аристократів з інтелектуалами в башту із слонової кістки. У нашій країні, що досі оговтується від спогадів комуно-колоніального минулого, ці маси не просто царювали, а мали офіційну посаду гегемона. Але вельможні пролетарі якось не помітили, що разом із упослідженими інтелігентами випарувалася інтелігентність, без якої громадяни великої та непереможної держави стали стрімко перетворюватись на мудаків. Тому не дивно, що сучасні молоді режисери звернули увагу на такий добре знайомий нам всім феномен. Нарешті ми дочекалися фільму про мудаків.

Феномен мудацтва

Ідеологія проекту, як вказано у його маніфесті: “Ми фільмуємо тут, тепер, про себе”. Мета: “вивести на екран, висміяти і вчинити замах на вбивство мудака – передусім у собі, у своєму ближньому, в українському суспільстві”.

Однак найскладніше виявилося визначити, хто такі ці мудаки, яким об’явили війну митці. Український письменник Юрій Іздрик в своєму романі “Воццек” вже зробив таку спробу. Він взявся перераховувати пороки, властиві цій суто радянській соціальній категорії, і наприкінці дійшов парадоксального висновку: “…проблема винищення мудаків не є вже такою складною. Власне кажучи, вона є есхатологічною проблемою, адже мудаки — практично всі”.

Але хоча парадокс пана Іздрика поставив точний діагноз цьому явищу, все одно важко зрозуміти причину його всеохопності. “Ми всі в певній мірі є мудаками, тому що народилися, виросли та жили у цій пострадянській країні., — пояснив генеральний продюсер альманаху “Мудаки. Арабески” Володимир Тихий. — Ми всмоктали цю модель поведінки на генетичному рівні, а сьогодні вона яскраво культивується скрізь — навіть у поп-культурі. Мудацтво — це щось на зразок проституції, у тому сенсі, що повністю викорінити його майже неможливо”.

На думку пана Тихого, за 70-80 років радянської влади відбулася певна негативна селекція серед нашого народу. Цьому передувала промислова революція ХІХ сторіччя, коли велика маса сільского населення прийшла у місто, полишивши там свою народну культуру (фольклор), але гідної альтернативи їй не було створено. Більш того — соціалізм донищив зачатки народної творчості, підмінивши її з одного боку офіційним фальсифікатом у будинках культури, а з іншого — згубною практикою брехливого соцреалізму. Таким чином, міська (урбаністична) культурна традиція в Україні відсутня, а на її місці одразу з’явилося мудацтво.

То, можливо, мудаки — це субкультура типу панків? “Ні, це замінник справжньої культури за її відсутності”, — вважає пан Тихий. І ця ситуація була найкраще втілена у новелі “П’ятниця” режисера Юлії Шашкової, де підлітки протягом семи хвилин у стані якоїсь отупілої зосередженості на межі манії лузають насіння. Глядач гадає, що ці персонажі зібралися в цій кімнаті недарма і ось-ось станеться якась важлива подія, але саме це методичне лузання і є головною подією, сюжетом і фабулою українського життя. Режисер новели “Кончєна” Аксінья Куріна вважає, що фільм “П’ятниця” цілком міг тривати і цілу годину, але навряд чи такий радикалізм штибу Енді Воргола та його 39-хвилинної “Їжі” витерпіли би українські глядачі. А цей альманах, як запевняють його творці, все ж таки від початку створювався для перегляду в кінотеатрах.

Народжений на карло-фестивалі

“Почалося все з періодичних зібрань на карло-фестиваль (від слова “карликовий”) для перегляду та обговорення наших нових телефільмів, — розповідає Володимир Тихий. — Це була суто професійна тусовка телережисерів. Одного разу ми почали розмову про те, який маленький творчий потенціал має все наше телевиробництво: наскільки все обмежене та забите ідіотичними забобонами. Навіть коли у серіалі лунала українська пісня, продюсери розцінювали це як величезний комерційний ризик: мовляв, почують в Москві, скажуть “це ж хохли зняли!” і не візьмуть. Але все це ілюзія: продакшн-студії, що працювали на російський ринок, сьогодні мають величезні борги, а їх фільми лежать на російських каналах мертвим вантажем. Крім угоди про наміри, нічого немає”.

Саме тоді деякі режисери зібралися знімати українську версію відомого проекту з назвою “Київ, я люблю тебе!” Заявлялися абсурдні ідеї про те, що одну новелу зніме Кустуріца. Тоді режисер Денис Лущик пожартував: не про любов треба знімати, а про мудаків, які тут живуть. Я загорівся цією ідеєю своєрідного постійного кіножурналу про мудаків, який би демонструвався перед сеансами в кінотеатрах, типу кінохроніки. Денис Іванов (керівник дистриб’юторської компанії “Артхаус Трафік”) одразу сказав, що кінотеатри в цьому не зацікавлені та порадив створити альманах у рамках програми “Future Shorts”. У подальшому саме він зробив цим фільмам ноги: прокат та інформаційну підтримку на фестивалях”.

Але, як виявилося, подивитися на самих себе у дзеркало альманаху охочих знайшлося небагато. “Фільм “Мудаки. Арабески” важко розходиться по кінотеатрах України, тому що вони не сприймають національне кіно у принципі, а з такою назвою — окремо, — поскаржився співпродюсер проекту Денис Іванов. — Я не думаю, що нам буде легко просунути цей проект для показу на телебаченні, але впевнений, що колись це відбудеться. Зараз ми ведемо перемовини з декількома телевізійними каналами щодо його прем’єри. Але спочатку відбудеться реліз DVD, а також — розповсюдження в інтернеті, тому ТВ-версія з’явиться не раніше ніж в районі нового року”.

Наразі, за словами Дениса Іванова, крім столичних кінотеатрів “Жовтня” та “Києва”, показ фільму з великим успіхом стартував в одеському кінотеатрі U-CINEMA. “Ми не ставимо перед собою завдання показати проект на всіх кіномайданчиках країни, головне — зустріч із глядачем у найбільш зручних для цього місцях, — вважає сопродюсер, — Прокат триває, і для нас важлива не кількість, а якість переглядів: тобто активна реакція людей на переглянуте. То, що зараз відбувається у прокаті, навіть дещо перевищує наші очікування”.

“Нова хвиля” з “кухонної раковини”?

Під час перегляду чотирнадцяти новел “Мудаків” постійно виникає своєрідне кіно-дежавю: то Карела Рейша з його “У суботу ввечері, у неділю вранці” згадаєш, то Майка Лі з його шедевральним “Тим часом”. Все це — яскраві представники впливової течії в британському кіно з назвою kitchen sink drama (драма кухонної раковини), які знімали фільми про звичайне життя простих людей, далеке від обкладинок модних журналів. Ці режисери фактично здійснили революцію та вийшли далеко за межі національного кінематографу: сьогодні їх фільми постійно дивиться весь світ. То може, і в нас нарешті щось таке починається?

Кінокритик Ігор Грабович вважає, що “Мудаки” реформували саму суть кінопроцесу в Україні: “Якщо раніше режисери робили за гроші певний продукт, ініційований державними структурами або інвесторами, то тепер ситуація вперше кардинально змінилася. З “Мудаками” в Україні почалася нова кінематографічна епоха, схожа за своєю ідеологією на італійський неореалізм та французьку нову хвилю: коли молоді режисери, закохані у кіно, знімають фільми без державної підтримки і коштів, знайдених продюсерами, а відповідно — без обмежень, що накладає така фінансова залежність. Найближчий прецендент такого явища — це нова хвиля, що зараз спостерігається у Східній Європі, наприклад фільм “Смерть пана Лазареску” румунського режисера Крісті Пую. Ці режисери впевнені в тому, що можна самостійно знайти тему, техніку та виражальні засоби. Ми ж будемо сподіватися, що з “Мудаків” розпочнеться нове незалежне українське кіно, що буде яскраво відрізнятися від інших національних кінематографів”.

Більш стримано на результати фільмування дивиться кінокритик та режисер новели «Кончєна» Аксінья Куріна: “Це лише перший крок назустріч глядачу, спроба сказати якесь слово і навіть не все слово, а — звук. Я ще не вбачаю у цьому експерименті чітких та визначених образів. Я б назвала це ескізами до нового слова в українському кінематографі.

Мені не подобається відсутність у цьому проекті радикалізму. Режисери не вийшли за межі певних вже сформованих естетичних моделей, не реформували кіномову. А мистецтво має бути сильнодіючим — тільки так воно допоможе нам вижити”.

До речі, далеко не всі новели з альманаху впливають на глядача словом: деякі з них навмисно зроблені німими. Я маю на увазі фільм “Глухота” Мирослава Слабошпицького, який вже розпочав окреме від проекту життя, потрапивши до короткометражної конкурсної програми аж на п’ять міжнародних фестивалів, включно з 60-м Берлінським.

Режисер розповідає, що зняв цей фільм за 300 євро одним планом без монтажу у спорожнілому під час епідемії грипу інтернаті для глухонімих. Слабошпицький вважає, що його картина вичерпно характеризує взаємини влади і людини. При чому будь-яка влада, на його думку, це інститут тупого насильства, до якого не докричатись.

Ми бачимо в кадрі підлітка, якого тихо гамселять у салоні міліцейського авто представники “органів”, але режисер відхрещується від злободенності, пояснюючи свій вибір чисто формальним експериментом: “Мій фільм зовсім не про “ментовський бєспрєдєл”, а сучасне німе кіно про життя глухонімих. Моя концепція сучасного німого фільму мала певною мірою успіх, бо я знайшов партнера — ірландську кінокомпанію, з якою ми зараз працюємо над повнометражною картиною з глухонімими акторами.

В одному з моїх улюблених фільмів “Доґвілі” Ларса Фон Тріра прибрали одну із самих важливих складових картини — декорації. Це був такий цікавий формальний експеримент. Так от через 20 хвилин я вже не помічав, що їх немає. У своїй новелі я прибрав дуже важливу складову — мову. Мені цікаво було зробити картину, зрозумілу без слів. До того ж фільм без слів не потрібно дублювати — це робить його більш універсальним”.

Отже нове слово, з якого колись починалося ВСЕ, нарешті сказано. Тепер ми чекатимемо на довгу та цікаву промову.

Цікаві факти про альманах “Мудаки. Арабески”

— у кінопрокатну версію не увійшли новели Вікторії Нестеренко “Тато”, Володимира Тихого “Пам’яті Пітера”, Олександра Постоленка “Душа в душу”, а також Володимира Цивінського та Олексія Ігнатьєва “Вона називала його ідіот” через те, що вони вивалювалися із загальної інтонації збірки. Фільми увійдуть до видання на DVD.

— безкоштовний фільм насправді коштує близько 500-700 грн — це, головним чином, реквізит. Наприклад, для фільму “Бабуся” була арендована за 200 грн труна плюс 150 грн за її доставку. До речі, лежала там не “жива-мертва” людина, а муляж. Для зйомок “Тупика” за 500 грн арендувався вагон потяга.

— Режисер новели “Труси” Жанна Довгич зняла кадри, що зображають колонію, в звичайній кравецькій майстерні. На її подив в Києві виявилося досить багато місць, що нагадують своїми інтер’єрами виправні заклади для злочинців: в цьому сенсі зона від свободи не дуже відрізняється.

Олег Шинкаренко, журнал «Телекритика»



Популярные темы: Тарас Бульба (2008) Святий Миколай (мультфільм, 2013) На экраны страны выходит полнометражный украинский мультфильм «Бабай»
 


Форма добавления комментариев