Тени забытых предков (Тіні забутих предків, 1965) Баллада о бомбере (Украина, Россия, 2011) Мультсериал «Казаки» (Украина, 1967-1995) За двумя зайцами (1961) Битва за Севастополь (Незламна, 2015) Влюбленные в Киев (Украина, 2011) Белая гвардия (2011). Телесериал по одноимённому роману Михаила Булгакова Богдан Хмельницкий (1941) Матч (Украина-Россия, 2012)


Since 1896. Коротка довідка з історії українського кіно

1 звезда2 звезды3 звезды4 звезд5 звезд6 звезд7 звезд8 звезд9 звезд10 звезд (голосов: 7, средний балл: 7,00)

Дата: 17.05.2006 Автор: Рубрики: Справочное Метки: , , , , , , , , , Версия для печати

Since 1896. Коротка довідка з історії українського кіно

Перша кінозйомка на території сучасної України (на той час в Харківській губернії Російської імперії) відбулася у вересні 1896 року в Харкові, де фотограф А.Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні – майже рік-у-рік з першим публічним кіносеансом у Парижі – Федецький влаштував перший кіносеанс у Харківському оперному театрі.

Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п’єсою М.Старицького).

З дореволюційним кіно в Україні пов’язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.

З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) – одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П.Чардиніна, «Сумка дипкур’єра» О.Довженка). У цей час в Україні з’явилися також екранізації класичних творів національної літератури – «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».

Наприкінці 20-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Л.Курбаса з письменниками М.Йогансеном та Ю.Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор І.Кавалерідзе («Прометей», «Запорожець за Дунаєм»).

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів.

У 1930 р. в Україні з’являється перший звуковий фільм – документальна стрічка Д.Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О.Соловйова «Фронт».

Наприкінці 1930-х тотальний комуністично-ідеологічний терор поєднується з кон’юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільм «Щорс» (1939) О.Довженка – є прикладом дивовижного поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості. В той самий час виходить на екрани й велична історична драма «Богдан Хмельницький» І.Савченка.

Українське кіно часів Великої Вітчизняної війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» М.Донського за сценарієм В.Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія «Оскар» (1944) в номінації „«кращий іноземний фільм».

Хоча українські фільми 1945-53 рр. були обмежені жорсткими канонами  «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з’являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів («Подвиг розвідника», 1974, режисер Б.Барнет, оператор Д.Демуцький; «Тарас Шевченко», 1951, режисер І.Савченко, оператор Д.Демуцький та інші).

У ругій половині 1950-х — поч. 60-х рр. стрімко зростає обсяг випуску українськрї кінопродукції. З’являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери М.Хуцієв і Ф.Миронер), «За двома зайцями» (1961, режисер В.Іванов).

Український кінематограф 60-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з’являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену  „українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» С.Параджанова (1964); «Криниця для спраглих» Ю.Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Л.Осики (1968). Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя; кіношедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною; драматична доля спіткала фільми Ю.Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968), «Білий птах з чорною ознакою» (1971). Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках М.Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

Попри бюрократизм українського кінопроцесу часів брежнєвської реакції в 70-80 рр. з’являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «В бій ідуть одні старики» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох високофахових екранізацій російської літературної класики, у фільмі „Польоти уві сні та наяву” точно передає феноменологію того часу. Фільм Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971) отримує Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які набули великої популярності у всьому СРСР: «Д’Артан’ян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловский), «Чародії» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитись» (1986, режисер В’ячеслав Криштофович).

У ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська студія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру («Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за горизонт» режисера Ф.Соболєва та ін.).

Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки  режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки…»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля», «Крила» та ін.), Леоніда Зарубіна («Солом’яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях») прославили українську анімацію за межами країни.

З такою потужною базою, яка була створена в Україні у другій половині XX сторіччя, українська кіноіндустрія стала однією з найбільш розвинених серед республік Радянського Союзу. В радянські часи на Україні вироблялося майже 30 відсотків кінопродукції СРСР. Наприклад, у середині 80-х років щорічно вироблялося 60 художніх, 500 документальних, анімаційних та науково-популярних фільмів.

За часів так званої «перебудови» створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці – «Астенічний синдром» К. Муратової (1989); «Бич Божий» О.Фіалка (1988); «Розпад» М.Бєлікова (1990); «Лебедине озеро. Зона» Юрія Іллєнка (1989).

У 90-х українське телебачення розпочало освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу («Роксолана», режисер Б.Небієрідзе, «Острів любові», режисер О.Бійма).

12 січня 1996 року на Україні було встановлено професійне свято кінематографістів. Другий президент України Леонід Кучма підписав Указ N 52/96 «Про день українського кіно», який наказував відзначати це свято щорічно в другу суботу вересня місяця.

На рубежі 2000-х р. низка українських акторів знімається у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану – йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та скандальному фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001), який дуже жваво обговорювала тогочасна преса та критика, проте мало хто бачив на власні очі.

Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. У 2001 р. початківець-постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай №9». У 2003 році фільм «Мамай» Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії Американської кіноакадемії.

З 2003 року в Україні почала діяти загальнодержавна програма розвитку кіноіндустрії, метою якої є створення належних умов для розвитку кінематографії України, відновлення ролі і впливу національного кінематографа в культурній, соціальній і духовній сферах життя українського народу, відновлення кінематографії як конкурентоспроможної галузі, вдосконалення механізмів позабюджетного фінансування і залучення в кінематографію України інвестицій.

В останні кілька років найбільш активно на Україні почали розвиватися копродукционные кінопроекти. На даному етапі найбільш багатообіцяючі з них реалізуються на літературно-сценарної основі класика української, російської та світової літератури Миколи Васильовича Гоголя. Це російсько-українські кінокартини «Вій» режисера Олега Степченко і «Тарас Бульба» режисера Володимира Бортка.

Зараз в Україні діють п’ять державних кіностудій — Національна кіностудія художніх фільмів ім.Довженка, Національна кінематека України, Українська кіностудія анімаційних фільмів, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Одеська кіностудія, Національний центр О. Довженка, а також близько 50-ти приватних кінокомпаній і студій.

Україна стала місцем проведення цілого ряду авторитетних міжнародних кіноконкурсів і кінофестивалів. Серед найбільш значимих з них — Міжнародний фестиваль православного кіно «Покров», Міжнародний фестиваль анімаційних фільмів «Крок», а також Київський та Одеський міжнародні кінофестивалі.

Українські митці створили власну яскраву кіношколу, яка гідно представляє країну на міжнародній арені та збагатила скарбницю кращих зразків світового кінематографу.



Популярные темы: Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України» Указ Президента Российской Федерации об утверждении Основ государственной культурной политики Закон України «Про культуру»
 

Комментарии к записи: 4

А хіба після 2003 року українське кіно перестало існувати?

Зараз 2015 рік. У вас історія українського кіно закінчується «Мамаєм» Саніна (2003).

Дякую. Цей матеріал давно розміщувався і з того часу не редагувався. Найближчим часом додам актуальної інформації.

The voice of rantitaloiy! Good to hear from you.


Форма добавления комментариев